мои комнатки в многоэтажке

Мої великі завжди здивовані очі не можуть дивитися на сонце, тому що там нікого немає.  Я втішаю себе, заспокоюю, аби не втратити силу. Мої руки тримаються за поручні у тролейбусі, у трамваї, на вулиці залізного царства, у кімнаті на дивані чужого обличчя і холодних слів, які не мають ніякого сенсу. Я тут, там, десь в іншому місці, з компанією чи без неї, відбуваю свій час. Чиста, а може, заплямована, сторінка зараз лежить під моїми ногами, і я не маю уявлення, що мені з нею робити. Єдине, що лишається – триматися за поручні, які в будь-яку мить можуть зникнути, тому що мій простір занадто ненадійний сьогодні.

Пустий перон о четвертій ранку. За кілька годин тут буде інакше. Багато днів та ночей я майже не спала. Сиділа на різних стільцях у різний час і одночасно кожен із них проклинала, як власну байдужість . Моя сила зникає. Я чую тільки звуки велетенських стрілок і перетворююсь на годинник, я тепер вже ніколи не зможу сісти на жоден стілець. Як прикро усвідомлювати, що існують такі речі, а ти позбавлений влади ними керувати.

Смугаста стіна – мій новий дім. А я — це  дві стрілки – одна з них трохи коротша за іншу.  Віднині мені нічого боятися. Я маю важливу місію. Я – великий циферблат, на який звертатимуть увагу, аби за секунду забути про його  існування.  Але мені страшно. Цей стан досягає паніки. Я відчуваю, як стрілки починають рухатися швидше, ніж треба, зі скрипом, обдираючи моє обличчя.. Я більше не годинник, який зламався. Я – сіра тінь від нього. А куди поділись цифри?

Я – тінь. Чия? Хто ця людина? Це чоловік? Я прокинулась і побачила себе у дзеркалі на підлозі. Я намагалась почути звук своїх стрілок, а потім згадала, що померла, а мертві завжди перетворюються на тіні. Певно вночі я ненароком сповзла по стіні на підлогу, і хтось  наступив на мене, коли йшов. Я прилипла до його ніг, і тепер волочитимусь сірою тьмяною плямою по землі.

Як боляче бути тінню! Аби кожен, хто має тінь, знав про це, то обов’язково почав би обережніше ходити, аби її не пошкодити. Кожного кроку я плачу від болю, адже не можу не плакати. І щоразу, коли він топтався на моєму напівпрозорому єстві, я молилася на яскраве бездушне сонце, аби воно відпекло  йому сліди, і я могла полежати вільною на гарячій коричневій землі. Подерта і занедбана, я тяглася всюди за ним, і не мала влади над жодним своїм рухом, не мала вух і не могла почути годинникових стрілок, аби  перетворитися на звук і знову опинитися на смугастій зеленій стіні.

Не можна повторюватися, не можна. Але, чи то сонце ожило,  чи то зараз я уві сні людини, яка мене так безсоромно топче щодня, зараз я майже не рухаюся.  Ледь помітно пливе моє тіло кривою кострубатою лінією  по землі  рисочками намальованого кола. Мабуть, я  – тінь його годинника з великого подвір’я  на  кольоровому фоні. Але це не так.

Кожної секунди я відчуваю, як зменшується моя голова. Світла стає дедалі менше, людина, яка мене мучила, більше не з’являється, а я, здається, взагалі зникаю.

Це зупинка?

Це продовження?

Де мої руки?

Я знаю віднині все. Мені можна не довіряти, тому що  я можу повернутися. Все одно від цього нікому не стане краще.

Я  досі тут. Все ще не маю, чим слухати, мої очі мені так і не повернули, але те тіло, яке я маю —  завжди гаряче і сильне. Воно тепер на сонці. І більше ніхто не зможе назвати його бездушним.

29.05.2010.

Дніпропетровськ

 У Парі Синіх Черевиків на низькій ході короткими кроками красиві ноги поспішали назустріч трамвайній зупинці, аби стояти, не рухаючись, дві хвилини. Вони могли чекати терпляче, тупотіти на місці, могли нестерпно боліти, коли втомились, шаркати у м’яких потертих капцях, рухати пальцями, свербіти, смердіти або нестерпно мучитись через погоду. Жодна з ніг не бажала ходити окремою. І так тривало увесь час і безперервно, починаючи від того дня, коли вони почали відчувати несподівану опору підлоги, землі, сходів, килимів, зеленої трави або сірого сухого чи  вологого асфальту. Вони бували скрізь тільки удвох, і навіть коли одна з них не хотіла, вона корилась іншій, і так продовжувалось довго, і нічого б, нічого б… не змінилось до тої самої миті.

Прокинулась я самотньою. Найперше, що побачила — на склі свого вікна слід червоної фарби від правої босої ступні. Жодну з речей навколо не було порушено. Поруч нікого не було, як мало бути. Ніхто не терся пальцями об старе крісло, а звичайні явища здавались дивними. Я відчула своє  нестерпно оголене тіло надто оголеним, не таким, як колись, як ще учора. Я не могла зрозуміти, чому сьогодні я залишилась без пари.

Я не хотіла нікуди ходити, не мала жодного бажання до будь-якої дії, змін чи рухів, яких стало забагато до сьогодні. Я бачила, що килим лежить нерівно, а в кутку  стоїть непара взуття, у якому я збиралась піти по вулиці, а потім по холодних чи теплих підлогах невідомих будівель, будинків або приміщень.

Сьогодні настав найдивніший день у моєму житті, і найбільше за все мені хотілось не зникнути назавжди, не застигнути фігурою з каменю, не ванну з холодного чаю, а теплу ковдру і увесь мій час  назад мені одній, від найпершої хвилини дотепер, до цієї першої, другої, третьої секундочки, навік, без будь-яких змін, втручань та переконань.

Під теплою ковдрою минула одинока зима, яку я просиділа, майже не рухаючись, тільки іноді ворушила пальцями, аби  не затерпнути навік, на всяк випадок зберігаючи сили на невідомий для мене момент. Того вечора я наважилась вивести на прогулянку свою самотність і, не взуваючись, налаштувала її на довгу виснажливу дорогу вздовж скляних крамниць та онімілих сердитих трамвайних зупинок. На одній із них я й  вирішила свою незаперечну залежність від тієї жахливої частини мого існування на вулиці Пари Синіх Черевиків. Мій залишився вдома. Він одразу став нечемним тої миті… Він більше не супроводжував мене у прогулянках підлогами різних будівель, будинків та інших приміщень.

І я  раптом відчула знайомий запах, трохи зам’який, близький і майже доступний і теплий на дотик. Я одразу дещо помітила. Це були сліди червоної фарби босої ступні на сухому сірому асфальті. Я вирушила за ними.

Я не розумію, як довго й нестерпно я рухалась вперед, потім кілька разів ліворуч, праворуч, вузькими коридорчиками, високими й занадто слизькими сходинами, і кілька разів мало не загинула під чужими важкими грубими чоботами несподівано завеликого розміру.

Я потрапила до пустої темної кімнати.  Скрізь була сирість та мряка. Посередині лежали розкидані сірники і роздерті шматочки аркушів паперу. І більше нічого, окрім червоної штори на вікні від стелі до самої підлоги, з-під якої визирав покинутий носик Синьої Пари. Я наблизилась. Він помітив мене і раптом беззвучно заплакав. Намагаючись не дивитись більше на нього, я випадково помітила  на підвіконні червоний слід, який вів далі по стіні вниз. А там, біля напівзруйнованих і давно не доглянутих клумб я побачила нарешті те, що протягом цілого дня наздоганяла. Але…

 Вони стояли удвох – зовсім різні, настільки, наскільки можливо собі це уявити – 39 і 43, босоніж і у кирзовому чоботі, величезна і мала – дві неоднакові ноги й водночас одна жахлива неправильна кострубата пара на нашій вулиці віднині Непари Синіх Черевиків. І раптом я усвідомила за ці кілька секунд, що не можу тут бути, адже це неможливо – ходити одною лівою, битися об шорсткі, подерті стіни, не розрізняючи де стеля, а де підлога, неможливо пересуватися у пошуках бажання щасливо взутися в ту мить, коли дехто другий чекає у кутку колись нашого помешкання так само, як і тут Синя Пара, носик якої ще довго виглядатиме з-під червоної оксамитової штори. Як я можу бути в цій дивній пустій кімнаті, де підвіконня заплямоване босим слідом червоної фарби від ступні 39 розміру,  що,  певно,  так намагалась утекти..

Я обережно відсунула краєчок червоної штори, і сіла поруч змученої Синьої Пари. В ній ще був безмежний знайомий запах, спогади та ще щось, вже непотрібне та неважливе, як усе моє взуття.

20.03.10

Дніпропетровськ.

Вона сьогодні, як завжди, прийде вчасно.  А я маю кілька  хвилин, аби замислитись. І думки мої, як завжди, мовчазні й короткі, часто уривчасті, частіше не можу їх потім згадати.

Тут є залізне біле ліжко. Їх таких – шість однакових.  Із чотирьох стін одна — зигзагоподібна, а кожен зигзаг – невелике вікно. У кутку білий акуратний рукомийник, біле фігурне дзеркало над ним, зліва – короткий, навіть трохи іграшковий, вафельний рушничок. Двері в мою палату нещільно прикриті, і я відчуваю несильний протяг босими ногами, якими торкаюсь холодної неламінованої підлоги, вкритої  двокольоровою плиткою. Наступна палата – абсолютно точне дзеркальне відображення моєї.

Я не згадую вчорашнє минуле, не намагаюсь утихомирити своє постійне, мало не холеричне хвилювання, не рахую час хвилина за хвилиною. Інтуїтивно знаю, що за кілька секунд вона увійде до палати, наблизиться обережними кроками до мене, сяде поруч, поцілує в губи, як сестру, трохи мовчатиме, розділяючи мої переживання, покладе на голову теплу руку, і ще довго буде боятися порушити мою тишу.

«Пам’ятаєш,  минулого тижня ти хотіла вийти на вулицю сама і не змогла цього зробити?»

«Пам’ятаю»

«Згадай, як уві сні ти ходила через той довгий міст, без мене, без підтримки, самостійно, ступала ногами по землі і бачила те, на що наступаєш, і точно знала, що там не буде провалля»

«Згадую»

«…а потім ти зможеш увійти на кухню, відкрити шухляду, дістати каву, заварити її сама так, як любиш, принести  собі до кімнати, і після того, коли вип’єш, довго не митимеш посуд, бо могтимеш дивитись на свою брудну від щойно завареної й випитої тобою  кави чашку.»

« Мгм».

Вона довго  говоритиме подібну дурню, не намагаючись почути мої думки, не вимагатиме сказати щось краще у відповідь, щось інше, щось із почуттями. Вона в осінньому пальто з великими дерев’яними ґудзиками буде зі мною до самого кінця, до тої миті, поки мені дадуть снодійне, і так само спокійно та надійно сидітиме знов на краєчку ліжка, коли я прокинусь із білими широкими бинтами на обличчі.

Вона питатиме, як я почуваюся, що болить, чи не болить, чого мені хочеться, чи не бажаю я прогулятися коридором пустої лікарні, чому мої руки тремтять, чи мені, випадком, не холодно, чи можна мені холодного молока  з рожевим печивом, чи не хочу я перепочити без неї, сама. Вона обережно вкладе мої отерплі трохи ноги на ліжко під колючу ковдру, вмостить мою голову на м’якій невеличкій подушці, і залишить ненадовго саму у чужій кімнаті, поряд із пустими ліжками та зигзагоподібною стіною.

         За кілька хвилин я почую в коридорі голоси, монотонне базікання лікарів. Один з них прийде за мною. Він захоче, аби я далі їхала до операційної  у візку, та я заперечуватиму і  ми удвох підемо пішки. Там, перед самим Отим Чимось неможливо жахливим та новим з мене знімуть мій халат, потім за спиною м’яко закриються двері, я сяду на тверду поверхню, відчуватиму механічні рухи людей у палаті,  а за тим у моїй голові вимкнуть світло і я забуду все, що тут відбувалось…

         Чи була вона там, чи не була, не можу знати, не хочу чути жодних пояснень,  бо я нічого не можу згадати. Вона так щиро вірила у власну брехню, так на неї сподівалась..

Кілька годин тому я стала сліпою. Мені зробили операцію на очах. Від тої миті, як зняли пов’язку і вдарило щось боляче яскраве, я збагнула, що ось він – мій кінець. Я бачу її чудове каштанове волосся і відкриті, по-дитячому наївні очі. Я бачу лікаря у довгому білому халаті і його капці у синьо-зелену клітинку. Бачу себе у склі вікна, що на зигзагоподібній стіні.. Немає тільки мого зору.  Я сліпа.

         Я наполягаю на тому, аби мене залишили саму в палаті. Коли всі виходять, я довго лежу навзнак на вузькому ліжку. Мені страшенно хочеться заплакати, та раптом не можна..

За дві години я виходжу з палати. Під стіною на дерев’яному стільчику міцно спить вона, схиливши голову на руки. Не маю жодного бажання її торкатися, бо я сліпа. Мляво  перебираючи своїми кволими ногами, намагаюся поспішити до виходу. Мало не спіткнувшись, зупиняюсь на порозі і закривши очі, роблю крок на вулицю.

         Я не бачу. Мені потрібна її допомога. Я хочу благати про поміч, та як можна? Раптом не можна..

         Пам’ятаю дорогу прямо. Якщо повернутись на дев’яносто градусів, то можна швидко побігти, і рівно на рахунок двадцять чотири зупинитись, витягти убік праву руку, намацати холод залізних дверей, трохи нижче – пальцями зачепити щось важке, потягти, і спуститися дивними кривими сходами униз. Тут я маю знову почати бачити. Я повинна себе врятувати від того прокляття, яке сама накликала…  Як воно мене відшукало? Як це могло трапитись?

         Вглиб і прямо, довго чи ні, просто йди, мала, йди, руками обома шукай свій порятунок, там, де високе біле скло. Бий стиснутими кулаками  йому в обличчя, нехай попадають шматки на підлогу, бери найгостріше закривавленими долонями і будь-яким його краєм поверни собі свій дар.

Потім  тим же шляхом, я повільно брела спокійна і врятована.  Я стала собою. У своїх брудних від пилу та власної крові руках все ще тримала своє знаряддя порятунку. Я скрізь чула занепокоєні голоси, звуки та шум, і не намагалась згадати  мить свого падіння, адже тепер я могла просто йти, бо я знову бачила свій шлях.

23.04.10

Дніпропетровськ.

Ніхто не міг навіть здогадуватись, що у моєму місті є кабіна бажання. Я не вірив у неї сам. І одного дня наважився у неї потрапити. Звичайний двоповерховий будинок, квартира номер шість. Піднімаючись  сходами, я не думав, що хочу загадати, і не сподівався на жодні з вигаданих навченими психологами внутрішні я.

         Біля дверей потрібної квартири на низькому дитячому стільчику сиділа жінка похилого віку із дивного кольору волоссям, чи рудим, чи червоним. Єдине, що  не важко було розгледіти —  звичайні тролейбусні квитки, які вона тримала в руках. 

         «Вам щастить сьогодні, бо, як бачите, черги немає, — промовила бабця, а потім відірвала мені один квиток і додала – мене, якщо чесно, абсолютно не хвилює ваш зовнішній вигляд, та зніміть, будь ласка, піджак – ви отримаєте його назад, коли будете повертатися. Прошу не смітити і нічого не псувати. І ще – добре думати й бути уважним»

         Не почувши від мене у відповідь жодного слова, вона голосно кашлянула, та повільно підвелась, аби урочисто відкрити двері.

         У кімнаті нічого не було.  Посередині стояв такий самий дитячий стільчик, що й у під’їзді. Голі стіни, абсолютно голі – без будь-якого натяку на шпалери чи панелі, натерта до  блиску дерев’яна підлога, і жодного вікна.

         Я хотів переставити стілець, але не зміг, здавалось, наче він росте з підлоги, він навіть був з такого ж самого матеріалу. В іншому кутку світилася висока, у мій зріст, товста квадратна свіча. Я вмостився на стілець і почав загадувати бажання, аж раптом  помітив напроти себе на підлозі пензля та банку з фарбою. 

         Я відчув, що повинен узяти пензля та намалювати вікно на одній мертвій стіні. Я був певен, що воно обов’язково оживе, стане справжнім, з нього стане можливим визирати, і нехай буде широке синє підвіконня, і нехай на тому великому кольоровому підвіконні стоятимуть вазоники.

         Мені страшенно сподобалась моя ідея, і, захопившись нею, за мить я вже ретельно вимальовував кривими нерівними лініями рами…

А тепер  я  хитався на стільці вже хвилин десять, періодично торкаючись пальцями уявного скла, а на стіні незмінно малюнком стояло уявне вікно. Раптом розсердившись,  я схопився і почав стукати у двері, аби мене випустили з кімнати.

Я побачив, що я стукаю у стіну, бо двері були не тут, а  коли я кинувся нарешті на них знов, то розсердився ще дужче, бо вони також знову перебігли на іншу стіну. Намальоване вікно залишалось намальованим. Я занурив у фарбу руку і став її розмішувати. Стало недобре, я забув, де знаходжусь і вперше в житті мені стало до паніки страшно. Я схопив фарбу і вилив її на малюнок. Вона текла по ліктях, капала на підлогу, знищуючи уявне  вікно на мертвій, як мені здалося, стіні. Я був розгніваним на самого себе за те, що  взагалі припхався у цю діру, хотів ударити ногою стілець, та навіть не торкнувшись його, упав на підлогу.

Я прокинувся на своєму ліжку у власній квартирі, і зрозумів, що вся ця історія із кабіною бажання та живими стінами мені наснилася. Я вийшов на кухню, підняв з підлоги піджак, якого я, мабуть, увечері втомлений тут покинув і вийшов на вулицю купити пакет кефіру до сніданку.

Я йшов задуманий у  свій сон по вулиці, аж раптом побачив ту саму бабцю на тролейбусній зупинці з дивного кольору волоссям. Я зупинився на тротуарі, заклавши руки до кишень, і спробував уважніше роздивитись її обличчя. Вона побачила мене і раптом підняла вказівний палець угору.  Я підняв очі і на другому поверсі знайомого будинку побачив відчинене вікно.

25.10.09

Дніпропетровськ