Мої великі завжди здивовані очі не можуть дивитися на сонце, тому що там нікого немає. Я втішаю себе, заспокоюю, аби не втратити силу. Мої руки тримаються за поручні у тролейбусі, у трамваї, на вулиці залізного царства, у кімнаті на дивані чужого обличчя і холодних слів, які не мають ніякого сенсу. Я тут, там, десь в іншому місці, з компанією чи без неї, відбуваю свій час. Чиста, а може, заплямована, сторінка зараз лежить під моїми ногами, і я не маю уявлення, що мені з нею робити. Єдине, що лишається – триматися за поручні, які в будь-яку мить можуть зникнути, тому що мій простір занадто ненадійний сьогодні.
Пустий перон о четвертій ранку. За кілька годин тут буде інакше. Багато днів та ночей я майже не спала. Сиділа на різних стільцях у різний час і одночасно кожен із них проклинала, як власну байдужість . Моя сила зникає. Я чую тільки звуки велетенських стрілок і перетворююсь на годинник, я тепер вже ніколи не зможу сісти на жоден стілець. Як прикро усвідомлювати, що існують такі речі, а ти позбавлений влади ними керувати.
Смугаста стіна – мій новий дім. А я — це дві стрілки – одна з них трохи коротша за іншу. Віднині мені нічого боятися. Я маю важливу місію. Я – великий циферблат, на який звертатимуть увагу, аби за секунду забути про його існування. Але мені страшно. Цей стан досягає паніки. Я відчуваю, як стрілки починають рухатися швидше, ніж треба, зі скрипом, обдираючи моє обличчя.. Я більше не годинник, який зламався. Я – сіра тінь від нього. А куди поділись цифри?
Я – тінь. Чия? Хто ця людина? Це чоловік? Я прокинулась і побачила себе у дзеркалі на підлозі. Я намагалась почути звук своїх стрілок, а потім згадала, що померла, а мертві завжди перетворюються на тіні. Певно вночі я ненароком сповзла по стіні на підлогу, і хтось наступив на мене, коли йшов. Я прилипла до його ніг, і тепер волочитимусь сірою тьмяною плямою по землі.
Як боляче бути тінню! Аби кожен, хто має тінь, знав про це, то обов’язково почав би обережніше ходити, аби її не пошкодити. Кожного кроку я плачу від болю, адже не можу не плакати. І щоразу, коли він топтався на моєму напівпрозорому єстві, я молилася на яскраве бездушне сонце, аби воно відпекло йому сліди, і я могла полежати вільною на гарячій коричневій землі. Подерта і занедбана, я тяглася всюди за ним, і не мала влади над жодним своїм рухом, не мала вух і не могла почути годинникових стрілок, аби перетворитися на звук і знову опинитися на смугастій зеленій стіні.
Не можна повторюватися, не можна. Але, чи то сонце ожило, чи то зараз я уві сні людини, яка мене так безсоромно топче щодня, зараз я майже не рухаюся. Ледь помітно пливе моє тіло кривою кострубатою лінією по землі рисочками намальованого кола. Мабуть, я – тінь його годинника з великого подвір’я на кольоровому фоні. Але це не так.
Кожної секунди я відчуваю, як зменшується моя голова. Світла стає дедалі менше, людина, яка мене мучила, більше не з’являється, а я, здається, взагалі зникаю.
Це зупинка?
Це продовження?
Де мої руки?
Я знаю віднині все. Мені можна не довіряти, тому що я можу повернутися. Все одно від цього нікому не стане краще.
Я досі тут. Все ще не маю, чим слухати, мої очі мені так і не повернули, але те тіло, яке я маю — завжди гаряче і сильне. Воно тепер на сонці. І більше ніхто не зможе назвати його бездушним.
29.05.2010.
Дніпропетровськ
Оставить комментарий