У Парі Синіх Черевиків на низькій ході короткими кроками красиві ноги поспішали назустріч трамвайній зупинці, аби стояти, не рухаючись, дві хвилини. Вони могли чекати терпляче, тупотіти на місці, могли нестерпно боліти, коли втомились, шаркати у м’яких потертих капцях, рухати пальцями, свербіти, смердіти або нестерпно мучитись через погоду. Жодна з ніг не бажала ходити окремою. І так тривало увесь час і безперервно, починаючи від того дня, коли вони почали відчувати несподівану опору підлоги, землі, сходів, килимів, зеленої трави або сірого сухого чи вологого асфальту. Вони бували скрізь тільки удвох, і навіть коли одна з них не хотіла, вона корилась іншій, і так продовжувалось довго, і нічого б, нічого б… не змінилось до тої самої миті.
Прокинулась я самотньою. Найперше, що побачила — на склі свого вікна слід червоної фарби від правої босої ступні. Жодну з речей навколо не було порушено. Поруч нікого не було, як мало бути. Ніхто не терся пальцями об старе крісло, а звичайні явища здавались дивними. Я відчула своє нестерпно оголене тіло надто оголеним, не таким, як колись, як ще учора. Я не могла зрозуміти, чому сьогодні я залишилась без пари.
Я не хотіла нікуди ходити, не мала жодного бажання до будь-якої дії, змін чи рухів, яких стало забагато до сьогодні. Я бачила, що килим лежить нерівно, а в кутку стоїть непара взуття, у якому я збиралась піти по вулиці, а потім по холодних чи теплих підлогах невідомих будівель, будинків або приміщень.
Сьогодні настав найдивніший день у моєму житті, і найбільше за все мені хотілось не зникнути назавжди, не застигнути фігурою з каменю, не ванну з холодного чаю, а теплу ковдру і увесь мій час назад мені одній, від найпершої хвилини дотепер, до цієї першої, другої, третьої секундочки, навік, без будь-яких змін, втручань та переконань.
Під теплою ковдрою минула одинока зима, яку я просиділа, майже не рухаючись, тільки іноді ворушила пальцями, аби не затерпнути навік, на всяк випадок зберігаючи сили на невідомий для мене момент. Того вечора я наважилась вивести на прогулянку свою самотність і, не взуваючись, налаштувала її на довгу виснажливу дорогу вздовж скляних крамниць та онімілих сердитих трамвайних зупинок. На одній із них я й вирішила свою незаперечну залежність від тієї жахливої частини мого існування на вулиці Пари Синіх Черевиків. Мій залишився вдома. Він одразу став нечемним тої миті… Він більше не супроводжував мене у прогулянках підлогами різних будівель, будинків та інших приміщень.
І я раптом відчула знайомий запах, трохи зам’який, близький і майже доступний і теплий на дотик. Я одразу дещо помітила. Це були сліди червоної фарби босої ступні на сухому сірому асфальті. Я вирушила за ними.
Я не розумію, як довго й нестерпно я рухалась вперед, потім кілька разів ліворуч, праворуч, вузькими коридорчиками, високими й занадто слизькими сходинами, і кілька разів мало не загинула під чужими важкими грубими чоботами несподівано завеликого розміру.
Я потрапила до пустої темної кімнати. Скрізь була сирість та мряка. Посередині лежали розкидані сірники і роздерті шматочки аркушів паперу. І більше нічого, окрім червоної штори на вікні від стелі до самої підлоги, з-під якої визирав покинутий носик Синьої Пари. Я наблизилась. Він помітив мене і раптом беззвучно заплакав. Намагаючись не дивитись більше на нього, я випадково помітила на підвіконні червоний слід, який вів далі по стіні вниз. А там, біля напівзруйнованих і давно не доглянутих клумб я побачила нарешті те, що протягом цілого дня наздоганяла. Але…
Вони стояли удвох – зовсім різні, настільки, наскільки можливо собі це уявити – 39 і 43, босоніж і у кирзовому чоботі, величезна і мала – дві неоднакові ноги й водночас одна жахлива неправильна кострубата пара на нашій вулиці віднині Непари Синіх Черевиків. І раптом я усвідомила за ці кілька секунд, що не можу тут бути, адже це неможливо – ходити одною лівою, битися об шорсткі, подерті стіни, не розрізняючи де стеля, а де підлога, неможливо пересуватися у пошуках бажання щасливо взутися в ту мить, коли дехто другий чекає у кутку колись нашого помешкання так само, як і тут Синя Пара, носик якої ще довго виглядатиме з-під червоної оксамитової штори. Як я можу бути в цій дивній пустій кімнаті, де підвіконня заплямоване босим слідом червоної фарби від ступні 39 розміру, що, певно, так намагалась утекти..
Я обережно відсунула краєчок червоної штори, і сіла поруч змученої Синьої Пари. В ній ще був безмежний знайомий запах, спогади та ще щось, вже непотрібне та неважливе, як усе моє взуття.
20.03.10
Дніпропетровськ.
Оставить комментарий