Зір

Вона сьогодні, як завжди, прийде вчасно.  А я маю кілька  хвилин, аби замислитись. І думки мої, як завжди, мовчазні й короткі, часто уривчасті, частіше не можу їх потім згадати.

Тут є залізне біле ліжко. Їх таких – шість однакових.  Із чотирьох стін одна — зигзагоподібна, а кожен зигзаг – невелике вікно. У кутку білий акуратний рукомийник, біле фігурне дзеркало над ним, зліва – короткий, навіть трохи іграшковий, вафельний рушничок. Двері в мою палату нещільно прикриті, і я відчуваю несильний протяг босими ногами, якими торкаюсь холодної неламінованої підлоги, вкритої  двокольоровою плиткою. Наступна палата – абсолютно точне дзеркальне відображення моєї.

Я не згадую вчорашнє минуле, не намагаюсь утихомирити своє постійне, мало не холеричне хвилювання, не рахую час хвилина за хвилиною. Інтуїтивно знаю, що за кілька секунд вона увійде до палати, наблизиться обережними кроками до мене, сяде поруч, поцілує в губи, як сестру, трохи мовчатиме, розділяючи мої переживання, покладе на голову теплу руку, і ще довго буде боятися порушити мою тишу.

«Пам’ятаєш,  минулого тижня ти хотіла вийти на вулицю сама і не змогла цього зробити?»

«Пам’ятаю»

«Згадай, як уві сні ти ходила через той довгий міст, без мене, без підтримки, самостійно, ступала ногами по землі і бачила те, на що наступаєш, і точно знала, що там не буде провалля»

«Згадую»

«…а потім ти зможеш увійти на кухню, відкрити шухляду, дістати каву, заварити її сама так, як любиш, принести  собі до кімнати, і після того, коли вип’єш, довго не митимеш посуд, бо могтимеш дивитись на свою брудну від щойно завареної й випитої тобою  кави чашку.»

« Мгм».

Вона довго  говоритиме подібну дурню, не намагаючись почути мої думки, не вимагатиме сказати щось краще у відповідь, щось інше, щось із почуттями. Вона в осінньому пальто з великими дерев’яними ґудзиками буде зі мною до самого кінця, до тої миті, поки мені дадуть снодійне, і так само спокійно та надійно сидітиме знов на краєчку ліжка, коли я прокинусь із білими широкими бинтами на обличчі.

Вона питатиме, як я почуваюся, що болить, чи не болить, чого мені хочеться, чи не бажаю я прогулятися коридором пустої лікарні, чому мої руки тремтять, чи мені, випадком, не холодно, чи можна мені холодного молока  з рожевим печивом, чи не хочу я перепочити без неї, сама. Вона обережно вкладе мої отерплі трохи ноги на ліжко під колючу ковдру, вмостить мою голову на м’якій невеличкій подушці, і залишить ненадовго саму у чужій кімнаті, поряд із пустими ліжками та зигзагоподібною стіною.

         За кілька хвилин я почую в коридорі голоси, монотонне базікання лікарів. Один з них прийде за мною. Він захоче, аби я далі їхала до операційної  у візку, та я заперечуватиму і  ми удвох підемо пішки. Там, перед самим Отим Чимось неможливо жахливим та новим з мене знімуть мій халат, потім за спиною м’яко закриються двері, я сяду на тверду поверхню, відчуватиму механічні рухи людей у палаті,  а за тим у моїй голові вимкнуть світло і я забуду все, що тут відбувалось…

         Чи була вона там, чи не була, не можу знати, не хочу чути жодних пояснень,  бо я нічого не можу згадати. Вона так щиро вірила у власну брехню, так на неї сподівалась..

Кілька годин тому я стала сліпою. Мені зробили операцію на очах. Від тої миті, як зняли пов’язку і вдарило щось боляче яскраве, я збагнула, що ось він – мій кінець. Я бачу її чудове каштанове волосся і відкриті, по-дитячому наївні очі. Я бачу лікаря у довгому білому халаті і його капці у синьо-зелену клітинку. Бачу себе у склі вікна, що на зигзагоподібній стіні.. Немає тільки мого зору.  Я сліпа.

         Я наполягаю на тому, аби мене залишили саму в палаті. Коли всі виходять, я довго лежу навзнак на вузькому ліжку. Мені страшенно хочеться заплакати, та раптом не можна..

За дві години я виходжу з палати. Під стіною на дерев’яному стільчику міцно спить вона, схиливши голову на руки. Не маю жодного бажання її торкатися, бо я сліпа. Мляво  перебираючи своїми кволими ногами, намагаюся поспішити до виходу. Мало не спіткнувшись, зупиняюсь на порозі і закривши очі, роблю крок на вулицю.

         Я не бачу. Мені потрібна її допомога. Я хочу благати про поміч, та як можна? Раптом не можна..

         Пам’ятаю дорогу прямо. Якщо повернутись на дев’яносто градусів, то можна швидко побігти, і рівно на рахунок двадцять чотири зупинитись, витягти убік праву руку, намацати холод залізних дверей, трохи нижче – пальцями зачепити щось важке, потягти, і спуститися дивними кривими сходами униз. Тут я маю знову почати бачити. Я повинна себе врятувати від того прокляття, яке сама накликала…  Як воно мене відшукало? Як це могло трапитись?

         Вглиб і прямо, довго чи ні, просто йди, мала, йди, руками обома шукай свій порятунок, там, де високе біле скло. Бий стиснутими кулаками  йому в обличчя, нехай попадають шматки на підлогу, бери найгостріше закривавленими долонями і будь-яким його краєм поверни собі свій дар.

Потім  тим же шляхом, я повільно брела спокійна і врятована.  Я стала собою. У своїх брудних від пилу та власної крові руках все ще тримала своє знаряддя порятунку. Я скрізь чула занепокоєні голоси, звуки та шум, і не намагалась згадати  мить свого падіння, адже тепер я могла просто йти, бо я знову бачила свій шлях.

23.04.10

Дніпропетровськ.