Ніхто не міг навіть здогадуватись, що у моєму місті є кабіна бажання. Я не вірив у неї сам. І одного дня наважився у неї потрапити. Звичайний двоповерховий будинок, квартира номер шість. Піднімаючись сходами, я не думав, що хочу загадати, і не сподівався на жодні з вигаданих навченими психологами внутрішні я.
Біля дверей потрібної квартири на низькому дитячому стільчику сиділа жінка похилого віку із дивного кольору волоссям, чи рудим, чи червоним. Єдине, що не важко було розгледіти — звичайні тролейбусні квитки, які вона тримала в руках.
«Вам щастить сьогодні, бо, як бачите, черги немає, — промовила бабця, а потім відірвала мені один квиток і додала – мене, якщо чесно, абсолютно не хвилює ваш зовнішній вигляд, та зніміть, будь ласка, піджак – ви отримаєте його назад, коли будете повертатися. Прошу не смітити і нічого не псувати. І ще – добре думати й бути уважним»
Не почувши від мене у відповідь жодного слова, вона голосно кашлянула, та повільно підвелась, аби урочисто відкрити двері.
У кімнаті нічого не було. Посередині стояв такий самий дитячий стільчик, що й у під’їзді. Голі стіни, абсолютно голі – без будь-якого натяку на шпалери чи панелі, натерта до блиску дерев’яна підлога, і жодного вікна.
Я хотів переставити стілець, але не зміг, здавалось, наче він росте з підлоги, він навіть був з такого ж самого матеріалу. В іншому кутку світилася висока, у мій зріст, товста квадратна свіча. Я вмостився на стілець і почав загадувати бажання, аж раптом помітив напроти себе на підлозі пензля та банку з фарбою.
Я відчув, що повинен узяти пензля та намалювати вікно на одній мертвій стіні. Я був певен, що воно обов’язково оживе, стане справжнім, з нього стане можливим визирати, і нехай буде широке синє підвіконня, і нехай на тому великому кольоровому підвіконні стоятимуть вазоники.
Мені страшенно сподобалась моя ідея, і, захопившись нею, за мить я вже ретельно вимальовував кривими нерівними лініями рами…
А тепер я хитався на стільці вже хвилин десять, періодично торкаючись пальцями уявного скла, а на стіні незмінно малюнком стояло уявне вікно. Раптом розсердившись, я схопився і почав стукати у двері, аби мене випустили з кімнати.
Я побачив, що я стукаю у стіну, бо двері були не тут, а коли я кинувся нарешті на них знов, то розсердився ще дужче, бо вони також знову перебігли на іншу стіну. Намальоване вікно залишалось намальованим. Я занурив у фарбу руку і став її розмішувати. Стало недобре, я забув, де знаходжусь і вперше в житті мені стало до паніки страшно. Я схопив фарбу і вилив її на малюнок. Вона текла по ліктях, капала на підлогу, знищуючи уявне вікно на мертвій, як мені здалося, стіні. Я був розгніваним на самого себе за те, що взагалі припхався у цю діру, хотів ударити ногою стілець, та навіть не торкнувшись його, упав на підлогу.
Я прокинувся на своєму ліжку у власній квартирі, і зрозумів, що вся ця історія із кабіною бажання та живими стінами мені наснилася. Я вийшов на кухню, підняв з підлоги піджак, якого я, мабуть, увечері втомлений тут покинув і вийшов на вулицю купити пакет кефіру до сніданку.
Я йшов задуманий у свій сон по вулиці, аж раптом побачив ту саму бабцю на тролейбусній зупинці з дивного кольору волоссям. Я зупинився на тротуарі, заклавши руки до кишень, і спробував уважніше роздивитись її обличчя. Вона побачила мене і раптом підняла вказівний палець угору. Я підняв очі і на другому поверсі знайомого будинку побачив відчинене вікно.
25.10.09
Дніпропетровськ
Оставить комментарий